реготу, що пре з його, як вода через пліт, не може. Макар ухопив з комина дощечку, що Титарчиха коле на тріски, і ляснув зо всього маху Піхтіра іззаду. Той відразу змовк, вирвався з чужих рук і, вхопившись за дошкулене місце, сердито глянув на Макара. Хотів лаятись, та зустрівшись очима з Макаром, несподівано пирскнув і знову зайшовсь. Усі, що до цього часу здержувались, зразу розлізлись по кутках і закихкотіли…
Одному Макарові було не до сміху. Він лаявся, докоряв усім, нахвалявся, що зроду-звіку не стане більш що-небудь розказувати.
Коли регіт трохи стих, постановили ліру припинити, бо щоб справді не перепало чого од Титарчихи. Один із „стрільців“ обіщав розказати страшну казку. Прикрутили низенько лямпу, позбивались до гурту. Стрілець закинув ноги на комин і починає розказувати.
Щось затарабанило в вікно. Всі кинулись; деякі полякались, Піхтір на щось погасив лямпу. Затарабанило знову дужче, нетерпляче. Більш сміливі злазили з печи й тягли за собою инших. Щільно тулячись один до одного, цілим гуртом стали вони коло вікна.
— Хто там такий? — строго питає передній. Знову застукало.
— Хто такий? — усі разом гукнули хлопці.
— Та відчиняйте мерщій, баби! — почули вони знадвору знакомий голос.
— Це-ж Яків, — радо крикнув хтось, і всі засміялись.
Засвітили лямпу, одіперли двері.
Увійшов Яків. У довгому кобеняку, запоро-
77
