Ще тільки Макар пустив під лоб очи, готуючись співати, як Піхтір почув, що в його починає щось кихкати у середині, проте він кусав губу і здержувався. Макар прицмокував, дзижчав і дуже влучно передавав ліру. Найбільш інтересні для Піхтіра були імпровізовані розмови по-між співами.
— Ярешко, — починав хто-небудь, вдаючи відомого всьому селу старця, — коли вже ти оженишся?
— Піду в Іваницю на ярмарок та й оженюсь, — передражнює Макар заїкуватого, рябого Яреська.
— А кого посватаєш? — питає перший. Усі перекидають погляди на Макара.
— Та оддає старий Сарапійон свою Мавру. Ото, братця, дівчина: ноги як стовпці, сама як груба, а сліпа тільки на одно око.
Лиця кругом напружуються, червоніють. Починають затулятись.
— А придане буде, Яреську?
— А придане таке: новий ремінець до ліри, дві полотняні торбі, ще й костур з залізним наконечником.
Піхтір хапає себе за носа; щоки його надуваються, як пузирі, червоніють, а з рота, немов з розірваного оддутого пузиря, починає шипіть і пирскать з-під пальців. Далі пальці з носа спорсають, Піхтір хапається за живіт і заходиться од реготу. Його вкривають буханами, та вже пізно. Ніколи не хотілося Піхтіреві так сміятись. Його хапають, давлять за шию, рядном затуляють йому рота. Садять у боки, в спину, — він кавкає, пирскає, проте вдержати
76
