Більш не згадувала про це, тільки було помітно, що почала чогось частіш задумуватись.
За день до мого од'їзду я в останній раз похапцем передивлявся свої книжки. Мотря, як бувало й раніш, сиділа на ліжку й пильнувала коло вишивання. Сьогодні вона з самого ранку не виходила з комори. Робота в неї кипіла в руках, а в голові — видно було по лицю — снувалися, не переставали якісь свої думки.
День був гарний, погожий. У городі і в саду ясіли свіжі, живучі осінні квітки: різнобарвні гайстрі, палка красоля, гвоздики, гарячий, як кров, королів цвіт. Між зеленим морем листу на дереві подекуди визирали, як сивина в голові, пожовклі листочки; на рові од поля палав уже кущ глоду; вище над деревом снувало біле, як срібло блискуче, бабине літо, а вгорі прослалося небо — чисте, спокійне, холодним чаром повите.
Дмухнув у комору вітрець, свіжий, аж бренить.
І чогось мені стало радісно, так радісно, що аж серце затремтіло. Здавалося, що радощі збігалися до мене струмочками з усього світу. Десь дожидало мене таємне, блискуче, принадне, як чари, життя, а тут усі привітні до мене, люблять, надії якісь покладають; навіть ось ця непосида — і та примовкла: сорочку мені дошиває.
Я, глянувши на неї, осміхнувся.
Мотря подивилась на мене й знову схилилась над роботою.
Глянула вдруге, почервоніла — і шитво, як блискавка, полетіло кудись у куток…