Гасаємо по грядках, по малині, між бур'янами, жалимо одно одного крапивою, кидаємось реп'яхами.
Чути коло воріт — мати гукає Мотрю до хати.
Ми кусаємо губи, щоб голосно не сміятись, бігаємо мовчки, як тіні, а лиця горять, як віхті соломи. Шелестять тільки бур'яни.
Впіймав за руку подряпану, з пухирями од кропиви, червону і гарячу.
І на моє диво Мотря одразу перестала пручатись, схилила голову й зітхнула. Я чогось випустив її руку, приглядаюсь до неї.
— Так оце ти вже завтра й поїдеш? — тихо спитала вона. Потім додала з докором: — Тепер, бач, пустуємо, а колись приїдеш, то й „здоров“ не скажеш.
Мені стало смутно й чогось шкода.
„Здоров“, може, й скажу, як побачу, а забути — не минеться, — спливла думка.
— І таке витієш! — чого б то я тобі „здоров“ не казав! — щиро суперечу їй.
Повеселіла.
— Ну то вийди увечері до перелазу — скажу щось, — соромлячись і хитро з-під лоба визираючи, промовила вона: — вийдеш?
— Що ж ти скажеш? — притихши допитуюсь.
Клокнула язиком і лукаво прищурила око:
— Щось га-рне, гарне!
Повела головою й очи приплющила — таке гарне.
— То краще тепер скажи, — починаю умовляти її, — увечері надійде товариство, то може й часинки такої не влучу. Скажи!
