затишніше. Ну, то вже звелю і каву сюди подавати. (Панна Ромця безнадійно махнула рукою, сердито надулася. Пані Люба у двері). Стасю, проси пана Олізара та ідіть всі до гурту. Крикни Устині, щоб сюди й каву принесла. (До панни Ромці). Я турбуюся, де панна поділася, а вона, бач, де?
Пан Душечка. Вона тут собі на самоті любенько до пана залицяється.
Панна Люба (до Незнакомого жартовливо). Глядіть, не завезіть іще нашої панни до Чернігова.
Увіходять Стась із Олізаром, провадячи якусь суперечку.
Пані Люба. Годі-бо вже вам змагатися. Наслухаєшся про нього проти ночи, то ще, боронь боже, насниться.
Стась (похмуро). Ми не про нього, ми про инше.
Пані Люба (до Незнакомого). У нас тепер скрізь тільки й мови що про Кармелюка. Про його ви почуєте й під церквою, і на ярмарку, і в шинку, і в панських покоях — із язика ні в кого, сибірний, не сходить. Яких див тільки не почуєте ви. Пісню даже почали співати про його.
Незнакомий. Хотів-би я знати, що то за пісня?
Душечка. Не погана пісня. Кажуть, сам розбійник склав її про себе.
Незнакомий (здивовано). Хто — Кармелюк?
Пана Ромця. Так-так. Кажуть, він до всього —
