Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 3 (1927).pdf/202

Кажуть, що вбиваю…
Нікого-ж я не вбиваю…
Бо й сам душу маю.
А що візьму в багатого,
Те бідному даю.
І так собі я гадаю,
Що гріха не маю…

Після пісні павза. Стась сидить задуманий, одвернувшись. Пані Люба — граючись із собачкою. Пан Душечка — замиловано, з широкою осмішкою. Панна Ромця — замріяно. Незнакомий — із схиленою головою в глибокому смутку.

Незнакомий (підходить до Олізара). Щире спасибі вам, друже, за пісню. (Гаряче тискає йому руку). Ви й самі не знаєте, як вона вразила мене. Дуже хотів-би ближче з вами познайомитися.

Олізар (привітно). Прошу завітати до мене. Я тут недалеко живу, у Вишниках.

Незнакомий. Неодмінно заїду і неодмінно навчуся у вас цієї пісні. Надзвичайна пісня… І хто її вигадав. Хм… (Ходить схвильований). І цю пісню склав сам Кармелюк?

Олізар. Кажуть. Хіба ви не чули? Її-ж уже скрізь співають.

Незнакомий (здивовано). Вперше чую.

Пана Ромця (радісно). А що? А що? Хіба я не казала. Правда, є сила чарівна в цій пісні.

Пан Душечка (зітхає). Ні, що не кажіть, а не можна одмовити тому гультяєві, що в його дикій, розбійницькій, хлопській душі бувають і прояви якихось вищих поривань до правди і краси… Коли-б були поставили його на світлу стежку…