саме рамці. Робота кипить, але галасу немає; навпаки — що щільніше, що щиріше бралися до роботи, то коротша була мова. Чути було тільки:
— Подай! Принеси!.. Що далі?..
Приходили инші члени гуртка, дивились, подавали те, инше, хапалися виконати ті маленькі завдання, які часом їм доручали. Розмовляли нишком, хоч ніхто не забороняв говорити вголос. Навідувався дід Назар. Прислухався, як нові майстри вільно кидались невідомими для нього словами: нервюра, стабілізатор, стерно повороту, придивлявся, як горіла в їх руках робота — і вже не грала прихована під сивими вусами у нього усмішка. Працювали з ранку до вечора. Силою вже Петро Михайлович одсилав їх обідати; иноді бувало, що він сам про це забував, тоді всі залишались до вечора без обіду. Приносив хто-небудь хліба, і майстри похапцем, не кидаючи роботи, сяк-так перебивали голод. Всі аж примарніли.
Одного дня над вечір увійшла в майстерню якась (із різкою) жінка, ввічливо поздоровкалась, стала коло порогу, дивиться.
— А що скажете? — не кидаючи роботи, спитав її Петро Михайлович.
— Оце я прийшла до вас розпитатися, Петре Михайловичу, чи вони таки за ділом сюди що-дня ходять, чи, може, тільки пустувати.
Петро чогось почервонів, усміхався…
