Сон кучерявий, пелехатий, легусінький, як пух…
Мені і досі здається, що його бачив очима.
Це було вночі, коли всі в хаті спали. Я був тоді невеликий хлопчик, а наш Петько ще лежав у колисці. На той час він нездужав. Ніч була ясна й видна, тихая. Чогось я пробудився серед ночи та й не сплю, впало мені в вічі, що поверх мене на рядні якогось гілля понакидано. А то — тінь од ясеня, що росте в нашому городчику під вікном. Чудно мені чогось. Озирнешся по хаті: хата ніби не наша: не наша та й годі, хоч буди тата або маму. Аж ось у колисці заквилила зо сну дитина. Дитина заплакала і зараз-же за тим мамина невсипуща рука загойдала в темряві колиску. Мені зразу здалося, ніби темрява в хаті розсунулась, стало радісно і спокійно: мама в хаті, то й хата мусить бути наша. Дитина не втихала, де-далі плакала все дужче й дужче.
Тоді мама якось чудно кашлянули, ніби орган серед ночи забренів і заспівали. Дивний мені здається і той серед ночи голос, і той тихий спів. Я нишком зводжу трохи голову вслухаюся. Мама розповідають стиха:
