Ой ходить сон по вулиці,
У біленькій кошуленці,
Тиняється, хитається,
До хатоньки питається…
Мені аж жарко стало і я прожогом схопився з постелі. Мені здавалося, що справді хтось у білому тиняється коло нашої хати.
— Ти чому не спиш? — голосніше обізвалася до мене мама.
А я до них тихесенько, ще й пучкою показую:
— Я піду побачу.
— Кого побачиш?
— Того хлопчика.
— Якого, сину?
— А що в біленькій кошуленці…
|
|
Мама трохи помовчали, а далі я почув уже не той ночний потаємний голос, а такий, як завжди буває вдень.
— Лягай, дурнику, спи! Хто тепер поночі буде ходити?
Мені здалося, що мама не хочуть мені, більшому, того казати, що нишком розповідають маленькому Петрусеві.
— Та тож тільки так співають про сон малим дітям, а ти великий та й повірив. Лягай, кажу, та й спи! — велять мені мама.
Я послухався, ліг. Мама перестали співати. Коли згодом, коли я вже почав дрімати, знову заграло, тільки вже так тихенько, мов десь далеко-далеко в сопілку:
Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота.
