Під вікном, де росли у нас квітки, здалося зашелестіло щось. Ніби аж у шибку постукало. Я притаївся, дослухаюся. Але той спів лине од мене все далі й далі, а надо мною ніби стиха шумить тільки дерево рясне. Дерево шумить, а мене вода несе та все поміж зеленими лісами… А там усякі квітки процвітають: блакитні, жовто-гарячі, червоні, спершу маленькі, а далі все більші й більші. Я вже все забуваю, тільки на квітки дивлюся.
Відразу ніби струна увірвалась і знову посунула звідкілясь темрява. Прокидаюсь. „Що це?“ — В хаті тихо — мовчить дитина, не співають мама. Я хочу повернутись — аж хтось держить, борюсь — не пускає. Ні голосу подати, ні очей розплющити. І тоді, коли я став засинати, здалося, що швидко й без усякого рипу одчинилися двері, а звідти, з темряви ніби біла хмаринка плине… Ближче: у білій льолі хлопчик. Очі йому заплющені, руці розставлені, кучері мов із льону. Ступає полегусіньку-полегусіньку, мов боїться на що-небудь спіткнутися. Хитається, водить руками, полапки наближається до колиски, тихо, як пух.
Хтось знишка шепнув мені:
— Це сон…
Пробудився тільки тоді, як припекло сонце. У нас уже всі давно повставали. Протираю очі, а тато питають мене:
— Ну, то якого ти хлопчика бачив уночі?
„Як це вони знають“ — попершу я здивувався.
Коли бачу — коло печи осміхаються мама. Десь уже всім розказали, що було вночі.
