брат Бондарихи, з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті кучерями. Сам косить, а очі сміються: все щось погукує:
— Ге, ге! а хто-ж то з вас, гребці-молодці, стільки стебла за собою кидає? — Або:
— А хто-ж то на ту руку перевесло крутить?
Пішов пити води, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув, — перевесло розлізлося, як гниле, і сніп розсипався:
— Це ж которий так в'яже? — Взяв другий, третій — розсипаються.
— Це так по-київському?
— Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи, — навчаться, — вступається за киян Бондариха. Звязала свій сніп, переходить на постать до хлопців:
— Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити. — Перев'язує їм снопи, крутить перевесла, учить.
Дійшовши ручки, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:
— Ну, которого-ж, Оксано, будеш зятем звати?
Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:
— Та я вже й сама не знаю; всі хлопці браві, — гудити не буду.
— А одначе? Чи не отого кучерявого? — накивує Кирило оком на Вітю.
Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому, показує пучкою на Костя. А Кость
