мов і не чує, про що розмова; так працює, так пильнує, тільки уші та шия чогось зашарілися вогнем.
Сміється.
— То-ж то він до роботи так узявся, а я й не догадаюсь!
Вітя:
— Кость, ось про тебе говорять.
Кость — мов і річ не до його.
— Та буде вже! отак засоромили козака, — сміється Оксана.
— Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорілась? — неповинним голосом звертається до всіх Кирило. Далі до Насті: — Насте, не гори так, а то жито запалиш. — Настя сердито вертить головою:
— Оці ще! як почнуть…
Бондариха:
— О, цей уже дядько! Ні старого, ні малого — нікого не мина, щоб не зачепити.
Далі, зідхнувши:
— Ну, діти, не стіймо, сонечко не стоїть.
… Сонце палить; де-далі дужче. Варить. Подихне вітерець, набіжить хмаринка — ніби мати рідна на голові чуб погладить. Далі ні хмаринки, ні вітру, мов нерухоме стало серед неба. Пече, як свердлом крутить, аж у голові туманіє. Пов'яли хлопці, поварились, як раки. Вже й розмови немає. Тільки часом коротенько обзивавсь Кирило:
— А що, хлопці, та коли-б це той дзонтик?
Або:
— Оце-б, хлопці, того кваску, чи мороже-
