ного, що в Київі продають на Євбазі? Еге?
І знову коса: жж… жж…
— Бондариха одкашлялась хрипко.
— Може вже хлопці їсти похотіли? Ось, зараз, діти, зараз будемо обідати.
Та довгий здався хлопцям той „зараз“. Спина не розгинається, руки як дерев'яні, — не слухаються. Здавалось: ось-ось поваляться на сніп. То лічили снопи, а то забули. Позирали на сонце раз-по-раз. Зрештою не витримав Василь, дійшов ручки, кинув косу:
— Мамо, вже, мабуть, будемо обідати.
Бондариха кинулась, мов проснулась:
— Таки й правда, а я задумалась, та й забула. Кидайте, діти, буде вже на цей раз.
Покидали недов'язані снопи.
— Ху, — витирають піт, в силу тягнуть ноги, мов їх зараз повипрягали з плуга.
— Потомились, хлопці? — співчуває їм Бондариха. — Це добре гостювання, — тільки прийшли, та зараз у роботу позапрягали.
Обідати посідали під копами, в холодку. Василь витяг з-під снопів торбу і почав розкладати обід.
Дечого багато забудуть мандрівники з тієї мандрівки, та, мабуть, довго не забудуть того хліба, вітром обвіяного, сонцем присмаленого, що хрумав на зубах, як пряник, та того сала в капустяному листку, що розтавало на сонці, що мазали ним скоринки, та ще тих прив'ялих у ворочку вишень. Брали добрі кимси хліба і не зчувалися, де вони дівалися з рук: тануло, як віск.
— А що, хлопці, чи їли ви щось таке добре в Київі?
