— Годі! годі! — обурено спинила всіх Настя.
Стала підіймати п'яного. Сама лагідно:
— Вставай, Вітю, та підеш спати.
— Я сам, я сам, Настуню. — Справді встав таки сам, патякає:
— Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде знаменита людина, тільки не люби ти отого… отого… — Вітя люто тикав пучкою на Костя: — отого носатого, отого вирячкуватого… вухатого… — Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою витягнув губи, почав передражнювати: „Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене“… Поет… Знаю, — куди ти хилиш! Женишок. Зятьок… — Скривив губи, передражнює: — дай, Насте, пересника.
Далі блиснула якась рішуча думка:
— Насте, ти любиш мене?
Сміється Настя:
— Ну, а як-же? — люблю.
— І я тебе! — Вітя нахилився і поцілував Настю в щоку, що та тільки ахнула.
— О! — на обличчі у Віті, заплаканому й завоженому, просяяло повне задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю:
— Бачив?
Здійнявся шалений регіт.
Вийшла Оксана:
— Що таке? — І далі злякано: — Лихо! де це він так набрався? Це чи не в Петренків на обжинках? Еге, Вітю?
Вітя повернувся до неї.
— Я босяк, я жулик, я… та я вас люблю, як
