— Я на одну хвилинку, — іду мимо — дай, думаю, загляну, що робить тут Валя.
Озирається:
— Як-же у вас тут гарно-гарно…
Ходять по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощав то тим, то иншим. Пильнує тільки того, щоб не стати спиною до Насті. Пригадав — там на штанях дірка. Настя підтакує, киває головою, пробує сливи, груші, а думає щось своє.
— Ой, треба йти! — кинулась. Далі, перебивши Валю:
— Я тебе, Валю, маю щось прохати. Завтра ми збираємось на екскурсію в ліс. От коли-б ти переказав Костеві, щоб і він прийшов.
— Добре, я увечері піду до нього, — пообіцяв Валя.
— А ти підеш з нами? — Настя прищурила око.
— Я? — Валя пошкріб під брилем, почервонів.
— Ходім, а то ти все чогось тікаєш од нас, од дівчат. О, бач, уже й почервонів.
Худеньке обличчя Валине справді почервоніло ніжно-ніжно, аж синенькі жилки виступили на чолі. А вона дивилась на нього синіми, як квіточки, очима, що з них от-от пирсне сміхом.
— Та не червоній, — протягла вона, і сама почервоніла, а рукою скинула бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссі. Валя стояв нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.
— Ну, я вже не буду. Так дивись, Валю, приходь… Хоч ради мене…
Вертить перед очима руку з перснем.
