— Ху, як-же тут хороше у вас — іти звідціль не хочеться.
А коли Валя знову остався сам і вернувся до своїх перерваних мрій, у них уплелася нова деталя.
Сидить він у своєму редакторському кабінеті, поклавши редакторську руку на гору паперів, і на цій руці виблискує перстень, цей-же такий самий Настин олив'яний перстень. Хто не бачить — дивується: значна така особа, а носить якийсь простий, олив'яний перстень… це щось значить…
Далі думки його почали стрибати: в який-же це вони ліс збираються?.. Раптом схопився, побіг у курінь, де в старому дідовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати…
А другого дня була неділя. Валя надів білу сорочку, полатані штани, розчесав свої русі патли, іде до Бондаря. На майдані мусів спинитися; коло кооперативної крамниці гурт селян, сиділи на моріжку й грали в „підкидного“. Спокійно, методично. Після кожної партії розправляли плечі, закурювали і цокали пальцем по лобі тих, що програли. Валя не втримався од спокуси, щоб не постояти. Далі присів, зазираючи в чужі карти. Потім упрохався разок згуляти. А після цього про все забув і сидів коло гурту з блискучими од азарта очима і з червоною ґулькою на лобі. Дожидався, коли йому знову дадуть змогу одігратись. Зазирав із-за спини в карти, нервово совався, нетерпляче підказував. Вулицею ішли вже Кость, Вітя, Настя і Соня.
