Знову затулила соромливо очі, засміялась. Зразу схопилась, стала згортати рядно з гудиною.
Вечір. Видно од місяця, аж моріжок зеленіє. Клуня одчинена, постіль послана, хлопці — в зборі. Не сплять, гудуть, як жуки.
Кость лежить нероздягнений, коліно підняв угору, наспівує фразу з якоїсь пісні, — все одну, все одну; упивається нею, без ліку повторяючи:
Вітя широченними кроками ходить по двору, насупив брови; вигляд рішучий, сердитий. Люто гуде крізь зуби:
Што ти, стєрва, задайошся,
Я люблю, а ти смійошся…
І далі баском:
— Товариші, ви не знаєте, тут є де-небудь карета швидкої допомоги?
Валя вимощує постіль. Щоки в нього ще горять, очі поблискують, недавно тільки вернувся з балачок на селі. Стеле, ламає собі голову:
„І що-ж то воно за „клєточка“, чорти його голову знають?“
Василь сидить на порозі в клуню, будує плани, як будуть вони влаштовувати виставу в селі. Його не слухає аж ні одна душа: так ніби гомонить до місяця.
Тихо, щоб нікого не забудити, увійшла Соня в свою хату. Звідусіль чути сонне ди-
