— Шіснадцять, чи навіть п'ятнадцать… — засміялась Настя.
— Усього? Мало. — І далі подумавши: — хоч, правда, бувають випадки…
— Тю! що це ти, Соню, здуріла?.. Та що це ти вигадуєш?.. Чуєш?
Повалила на гичку й почала лоскотати.
— Та який-же дурень запише нас?
— Ні, ти стій! ти зажди! У нас у Лубнях такий був випадок…
І Соня, випручавшись, розповіла про один випадок, коли в Загсі записали на шлюб неповнолітніх.
— Соню! та це ти справді? Чи воно-ж мені в голові? Оце було-б добре! Оце так! — Реготали, дуріли. Перегодя:
— Щаслива ти, Насте, що в тебе… — і Соня не скінчила. Загадалась чогось. Зігнулась, скривилась, очі понялися нудьгою, пригасли.
Далі крутнула непокірно головою, блиснули очі, блиснули на них сльози, схопилась і, прикусивши губи, пошуміла городиною.
— Соню, ти вже додому?
— Бувай здорова! Я забула, що мені треба йти! — і зникла в межі поміж пшеничками.
Настя підклала руки під голову, лягла горілиць на холодній гичці. Дивилась у небо, на зорі, що в город зазирали. В очах блищало дівоче щастя… Смутненько, стиха-стиха пустила голос:
Зеленая рута, жовтий цвіт —
Не піду я заміж — піду в світ.
Та й розпущу косу по плечу…
