— Що він тобі казав? Насте, що він тобі казав? — жадібно допитувалась Соня, зазираючи їй у вічі. Настя одвертала од неї лице.
— Та нічого, дурниці.
— Ні, я бачу по очах, що він тобі щось цікаве казав, — допитувалась Соня, — бач, яка ти…
Соня надулась.
Настя затулила лице руками:
— Хай колись розкажу.
— А чому-ж не зараз? Чому не зараз?
Настя почала прохати:
— Сонечко, серденько, не допитуйся сьогодні. Після я тобі все-все розкажу, а тепер не питай…
— Ну, добре, ну, добре, — згоджувалась Соня, а сама од цікавости аж горіла — а коли-ж ти скажеш, — завтра?
— Завтра, або позавтрому.
— Добре, а сьогодні скажи тільки, про що він казав? Не все, а тільки трошечки… Про кохання? Правда?
Настя засміялась, затулилась руками і без слів стала душити в обіймах Соню.
Соня випручалась із обіймів, плеснула в долоні:
— Я так і знала!
Зідхнула.
Незабаром Настя не втерпіла, розповіла все:
— Дурноверхий Вітя витіва таке, що й на голову не налізе: „давай каже завтра підемо в загс“.
— Що? — Очі в Соні стали великі, як сливи.
Далі:
— А скільки-ж йому років?
