зяєчко Насте, хоч клуночок картоплі? Ага? Картопельки? Заждіть-же, прошу панів, трошечки тут, бо саме нашій хазяєчці часу немає. Сидить вона зараз на городі, на рядні з буряковою гичкою. Замріяна, запечалена. Коло неї — Соня. Сидять, листи до місяця читають.
— Що його робити, Соню, то я й сама не знаю, і той розсердився, і другий розсердився, і той пише, і другий пише. Костю дала поносити перстень на день, а Вітя…
Аж ось щось зашелестіло по городі… Тінь… недалеко в темряві схвильований голос:
— Насте, на хвилинку сюди!
Настя зирк, схвилювалась:
— Ой лишечко! це-ж він і є! Це Вітя!
Голосніше:
— Це ти, Вітя.
Вітя різко, виразним шепотінням:
— Мені треба щось тобі сказати: на одну хвилинку.
Настя встала й підійшла. Вітя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче, Настя слухала уважно, далі — сміх; у темряві на весь город залунало:
— Вітя, та що ти мелеш?
Настя, не дослухавши, махнула рукою. Зареготалась, побігла.
Вітя їй у слід:
— Насте, це не жарти!
Настя вернулась червона, як буряк. Затурбована, здивована, чогось засоромлена, вона кусала губи й сама собі сміялась, а очі сяяли, як дві блискучі зірки: і сміх, і сполох, і сором, і перші заграви якоїсь у них радощі.
