Тепер… моє… серце плаче…
Угу… гу-гу-гу…
Справді, дурне Вітине серце і боліло, і плакало.
Город у Бондарихи, як квітник. Хто не був в ясну ніч на городі, придивіться. Що сад, то сад, а треба придивитися й на город: гляньте, як блідо-зелену листату шерепу капусту обмережав місяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в них стоять у ямках калюжки розтопленого золота, на ряди голованів-сонячників, що рядами розійшлися по межах мов що загубивши… На картоплю, на буряки, на все те добро, що ним натопкана свята земелька. Подивіться, а далі пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все це зацвіте рожами на щічках отого марного хлопчика, що „під тином у старій ряднині“, блисне в його погаслих очицях тими діямантами, що і в світі немає їм рівних. Отоді одчуєте ви таку поезію, що аж серце од неї заб'ється. А особливо після голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви поливали, і не перепаде вам із нього ні однієї картоплинки.
Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітками: і королевий цвіт, і кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. Чи не продали-б, ха-
