— Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! — весело казали хлопці.
Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд — ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках — свіжі паляниці, пухкі, білі.
— Ану, діти, до меду.
Ламали паляницю, вмочали в миску з медом, смакували.
— А ти-ж Вітю, чого не пробуєш? Ти-ж, казали, охотник на нього, — звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз: „тепер мені не до меду“, проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці, умочив раз, покуштував, умочив удруге… і зразу ніби його прорвало, зареготав на всю хату:
— Ага, голубчику, аж ось коли я до тебе добрався.
Одломив од паляниці цілу кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під лоба очима, — чи ніхто на нього не дивиться.
— Буде, сину, на цей раз, а то щоб не завадило, — ласкаво промовила Оксана.
— Всю миску виїм! — захоплено й рішуче промовив Вітя. Оксана:
— Та воно не шкода того меду, тільки я боюсь, щоб…
Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту, і зразу, як перший грім наступної грози, загурчало у Віті в животі.
