на возі — якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. „Це щось цікаве“, — торкнуло Вітю. Проте, вирішив бути твердим: „не піду“. Почав знову ходити. І сидів, і лежав, — ніхто не виходив. Тимчасом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто водив очима, скреготав зубами і знову починав ходити, мимрив: „Што ти, стєрва“, чвиркав через зуби. Аж ось із двору почув голос Василя:
— Вітя, гов! Вітя, де ти?
Вітя витягнув голову, щоб обізватись, далі схаменувшись стримав себе.
— Вітя, іди ме-еду їсти! — гукав Василь.
Тут уже Вітю так щось рвануло за плечі, що він, забувши про все, вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.
У хаті й коло хати — весела шатанина. Сінешні двері, що од пасіки, — навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама діжка з корбою збоку із дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.
