— А самопал є в нього? — злякано крикнула Соня.
— Наган, — смутно одказала Настя, — на поясі висить.
— Що-ж тепер робити?
— Я вже й сама не знаю, що мені робити…
— І всього-ж тільки дві години, дві годиночки дав строку…
Соню хвилювали різні почуття і раптово одно із них спалахнуло, погасивши инші. Оченята блиснули не по дитячому гордо, схопилась, стукнула кулаком об стіл:
— Та яке-ж він має на це право? А як ти його не хочеш? А як ти його не любиш? Що це таке? Рабство?.. — Почала схвильовано ходити по хаті.
— Цього не можна так залишити! Я піду йому сама скажу.
Ходить швидко-швидко. Сіла поруч.
— Настуню, доручи мені поговорити з ним — гаразд?…
Настя погодилась.
Вітя марширував за городом попід вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, одкашлювався і шепотів щось губами. Иноді вибирався на рів і дивився у двір — тоді на обличчі його заявляв злодійкуватий вираз. Потім знову хмурився й ходив уздовж рову.
У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. В дворі стояв віз,
