нула папірець і почала читати. Лице спалахнуло, зачервоніло, як вогонь. Швидко сховавши папірець назад, подалась до хати.
— Ага! — задоволено подумав Вітя. Пішов на город.
А Настя, нашвидку переодягнувшись, вже мчала до Соні.
Соня сиділа коло свого столика, низько схилившись над паперами, і складала якийсь відчит.
Тільки побачила Настю, зразу кинулась. Настя була задихана й схильована.
— Що таке трапилося, Насте? — одсовуючи папір, швидко запита Соня.
Настя вхопила її в обійми, до плеча лицем притулилась. Груди у неї хвилювалися і двигтіли, чути було, як билося серце:
— Ой, Сонечко, голубочко! Чи ти знаєш, що мені всього осталось жити дві годиночки… — схилила нижче голову на груди подрузі.
— Як? — теж схвилювалась Соня.
Настя нишком, не підводячи голови з грудей:
— Буде мене Вітя стріляти через дві години з нагана у саме серце.
— Та що ти кажеш, Настуню! — крикнула Соня, злякана, темні її очі, як фіялки, ще темніші стали.
Настя вийняла папірець. Обидві схилили до нього голови, читають:
„Дальше я не можу чекати. Ми мусимо одружитися. Відповіли чекаю через дві години на рові за городом. Знай, — я не жартую. Коли не вийдеш, — куля нагана проб'є твоє зрадливе серце“…
