Духота й блощиці повигонили дітей з тісного помешкання — мостилися з постелями на верандах, серед двору.
Кость Ясінський лежав уже вкритий на моріжку, дивився на зорі і складав у думках до Насті листа, що про нього думав уже кілька днів. Складав, складав, дивився на зорі, поки не заснув.
Із будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов вулицею в напрямі до кіно. Коло кіно світився синій литар і визирали страхітні на стіні пики. Мов десь за синім склом в акваріумі рибки — в'яло товпилася до дверей невеличка купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішній програм.
Щось ляснуло його по плечу.
— Здоров, Валю!
Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно: товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання. Поговорили про те, про инше.
— Так ваша екскурсія і не вигоріла, — промовив Вітя, — а я вже думав, що тебе давно вже в Київі немає!
Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.
— Де там! — сумовито промовив він, — з нашими учнями хіба організуєш що путнє? Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось — так: „мені зараз не можна“, другий: „мене не пускають удома“, а инші, тільки пустили з школи — порозбігались, що із свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа… Ех!…
