Зразу блиснули очі.
— Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке? візьму…
— Вітька! — ляснув він несподівано товариша по плечу, — скільки ще осталось канікул?
Вітька подумав:
— Та ще більше місяця, — а що хіба?
— Знаєш що, Вітя, — махнемо удвох.
— Куди? — засміявся Вітя.
— В мандрівку, на села, — чесне слово — давай! Ну, чого ми тут будемо паритися у цьому Київі? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим ми його згадаєм? А там ліс, поле… пригоди всякі…
Гаряче, заповзято, як і раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.
Вітька щось думав своє, уважніше прищурились очі, живішала усмішка, лінивий блиснув огник:
— Хіба от що, — перебив він товариша, — хіба махнути у гості до Бондарів на Полтавщину.… У них є, казали, пасіка, то хоч меду наїлися-б добре.
Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:
— А справді! Вони-ж колись кликали до себе в гості!… Як я забув?
Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі — Василь і Настя: він у доморобній свиті, у великих чоботях, селянська патлата шапка на голові, полотняна шанька через плече для книжок. Привітне обличчя в ластовиннях осміхається миролюбною осмішкою: „та й завіщо ви завелися? — от люди“. А поруч сірі очі під
