люди, мені не до любощів… І лютий вигук на погонича:
— Пас! Пас порвеш! Куди ти дивишся?
Жар тонув в очах у Насті, і вона проймалась повагою до молодого, енергійного машиніста, ховаючи сміх до зручнішого часу.
Кость був пригноблений, сумний, хоч робота в нього горіла. Кидав на Настю погляди, повні муки й благання: хоч усміхнися, хоч подивись!
І не гляне — як кам'яна, ніби й немає його тут. Тільки вергає вилами все більші й більші оберемки соломи.
Живуть хлопці, про Київ і думати забули. Аж ось — лист. Пом'ятий, заяложений, — мабуть довго десь ходив по руках. Лист був на Валю, а писаний до всіх. Був він повний докорів, що так довго не давали про себе вісти, що може там сидять дармоїдами на чиїсь шиї. В кінці — суворий наказ, щоб небарно вертались до Київа. Прочитали хлопці, посмутились. Увійшли в хату сумні, затурбовані. Раніш було влетить котрий, не питається: кусок хліба з столу — їсть. Тепер дають обід — сидять на лавці, не зважуються сісти за стіл, мов сьогодні привезені. Оксана зразу помітила:
— А чого це ви, хлопці, понадувались?
— Лист прислали нам, щоб їхали додому, — одказав за всіх Кость і позирнув на Настю.
Настя стояла коло столу спиною — не повернулась, тільки плече піднялось тривожно.
— Та й чого ви самі будете їхати? — здивува-
