лась Оксана, — поїдете всі разом — вже-ж недовго осталось.
Василь замахав рукою:
— І не думайте! ми ще тут спектакль мусимо влаштувати. Обов'язково.
Настя мовчала, тільки по столу сердито гриміли миски й ложки. Хлопці мнялись:
— Та воно, бачте…
— Що?
Кость:
— Та ми вже, мабуть, і набридли вам. Може ви вже думаєте: „і де вони взялись на нашу голову, ці дармоїди?“
Бондариха пильно подивилась на хлопців.
— Це, мабуть, у листі вам такого понаписувано?
Мовчать. Оксана нахмурила брови:
— Так отож скажіть їм, хлопці, так: сидите ви тут у селі не даром — ви робите, і на те, що вас годують, — ви заробили. Це одно. А друге: чим таким я вас тут годую, щоб ви мені робили збитки? Прийшли за стільки верстов у гості, а вас запрягли до роботи, та й напихають борщем без м'яса та огірками. Може це вам не подобається, — то инша річ, — так ви-ж сами бачите, ми люди не багаті, що є, — тим шануємо.
Хлопці замахали руками.
— Що ви, тьотю? Ми зовсім, зовсім не про те.
— Так ото-ж не говоріть мені не знати що, а то ще й сердитись буду, — м'якше додала Оксана.
Всім було трохи ніяково.
Настя стояла коло столу, червона, сердита,
