ждавши, ще певніше: — Ні! Так, Костю, не можна, їдь — доучуйся.
Настя трохи подумала і в очах у неї блиснув вогник іскристий, рішучий, аж щоки зашарілися:
— Їдь, Костю, у Київ, доучуйся, а потім приїдеш до нас у село. — Почервоніла, тихіше: — А я тебе буду дожидати, якщо справді не забудеш. А якщо й забудеш, то знай: я тебе за те не осужу. — Далі лице в неї стало смутне й ніжне: вийняла із-за пазухи хусточку, розвязує вузлик… І… блиснув Костеві, як сонце, той уже забутий, здавалось, закинутий у бур'яни, олив'яний перстень. Настя подивилась на нього з любов'ю і смутком:
— Ти колись, Костю, прохав його у мене, — візьми, коли хочеш. Тільки одного прошу я у тебе: коли знайдеш кращий, золотий, то цей мій бідний нікому не показуй, щоб не насміялись із нього. Вийди на Дніпро та й, щоб ніхто не бачив, укинь у воду.
Наділа сама Костеві на руку.
Сонце підбилося під обіди. Ворота до Бондарихи у двір одчинені, двері в хату — теж навстіж. В хаті — людський гомін. Посеред двору кінь, запряжений у віз. Василь в новій свитці і Валя в своїх шкарбанах складаються в дорогу: скринька, клунки, постіль, мішки з речами для музею. Вештаються з таємничим виглядом сільські хлопчаки-учні, шепочуться із Вітею. З комори до хати бігає заклопотана Настя. На поріг вийшла Бондариха, зачервонілась, чи од чарки, чи од смутку:
