ждавши трохи, він вийшов за нею. Настя сиділа в сінях на ослончику, схилившись на скриню, і ревла, аж коса тремтіла. Серце заболіло у Костя: чи це-ж та Настя, весела, енергійна, що з усіх насміхалась? Сів коло неї, взяв за руку. Не підвела голови, а руки не приймає, легенько тисне.
Не знаючи, як пожаліти її, він сказав:
— Насте, чого ти плачеш? Не плач.
Настя зашепотіла:
— Всі будуть учитись, всі будуть жити в Київі, а я одна в цій ямі буду нидіти; всі мене забудуть, бідну, нещасну…
— Я Насте, ніколи-ніколи тебе не забуду! — гаряче промовив Кость.
Настя знову заплакала. Витерла сльози, підвела голову, промовила рішуче й певно:
— Забудеш!
Кость гірко похитав головою,
— Не знаєш іще ти мене, Насте! — І далі щиро провадив: — Слухай, Насте, що я тобі скажу: тільки не думай, що це так собі, жарт. — Кость ближче підсунувся до Насті. — Люди, що я в них живу, полюбили мене і умовляють, щоб я в них залишився за сина. — Голос у Костя затремтів: — хочеш, я останусь тут у селі? Хочеш?
Настя здригнулась, кинулась:
— А школа, Костю? Ти-ж у профшколу думав поступити?
— В селі я й з цією освітою найду собі працю, — сказав Кость твердо, як одрубав. У Насті блиснула радість, далі злякано хитнула головою:
— Ні, ні тобі треба вчитись. — І трохи пере-
