11
ТАЛАНТ
Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця, ані ясних днів.
В мені грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так бувало колись ми, малі діти, розумом не дійшли, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночи засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому…
Ой, ви дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!…
|
|
В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.
Ранок. Щось стукає в двері.
— Хто такий?
За дверима здавлений голос.
— Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку — я — тутешній дяк…
Увіходить: сива шапка, пальто — на опашку, під рукою кавун. Сміливі, сірі очи, шовкові, русі кучері — гарний…
Знакомиться:
— Дяк Запорожець.
Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. —
Вибачте, у нас по-простому…
Понесло горілкою, разом із тим бачу —- в кишені з червоною головкою пляшка казенки…
