12
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
Соромливо заховав її од моїх очей.
Посідали, почали розмову.
Про одие, про друге… Про попа.
— Дерій, зажера, заїдливий…
Питаю:
— Ви не в миру з ним?
— Не любимо й на перехід один одного. Не людина — собака пінява…
Помовчав.
— Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас зарані попередити: яко-мога — дальше од його; тільки путня людина прибуде в село — з'їсть.
Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечи попа з дяком.
— Звичайно, піп давно-б „із'їв“ дяка, але Запорожців дядько — в консисторії, і люде — теж за дяком. Крім того — поблизу — штунда.
— То й що? — питаю.
Осміхається. Помовчавши:
— Бачите — вони давно вже підмовляють мене до себе — вподобали…
Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.
Інтимно:
— Ви знаєте — нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то — в манастир на покуту.
— І це було? — заохочую.
— Ще й не раз, — недавно два тижні сіяв борошно в манастирі. На тому тижні тільки вернувся…
— За що?
— Вийшло маленьке непорозуміння… — на Маковія за бороду посмикав у церкві.
