Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/14

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

12

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


Соромливо заховав її од моїх очей.

Посідали, почали розмову.

Про одие, про друге… Про попа.

Дерій, зажера, заїдливий…

Питаю:

— Ви не в миру з ним?

— Не любимо й на перехід один одного. Не людина — собака пінява…

Помовчав.

— Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас зарані попередити: яко-мога — дальше од його; тільки путня людина прибуде в село — з'їсть.

Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечи попа з дяком.

— Звичайно, піп давно-б „із'їв“ дяка, але Запорожців дядько — в консисторії, і люде — теж за дяком. Крім того — поблизу — штунда.

— То й що? — питаю.

Осміхається. Помовчавши:

— Бачите — вони давно вже підмовляють мене до себе — вподобали…

Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.

Інтимно:

— Ви знаєте — нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то — в манастир на покуту.

— І це було? — заохочую.

— Ще й не раз, — недавно два тижні сіяв борошно в манастирі. На тому тижні тільки вернувся…

— За що?

— Вийшло маленьке непорозуміння… — на Маковія за бороду посмикав у церкві.