16
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
Признаватися йому в своїх таємних замірах мені не хочеться і я одповідаю навмисне, як найсухіше:
— Так, маю таку думку.
Беру мовчки з перед його очей книжку, загортаю.
Почервонів. Помовчав.
Проте було помітно: чим непривітніші мої до його слова, тим більше розгорається у його цікавість. Трохи переждавши, несміливо, але з незломною упертістю він почав знову:
— Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь іспиту?
Брала нудьга — одповідаю з досадою, з ясним бажанням скінчити про це розмову:
— Маю думку держати екзамен на атестат зрілости…
— В університет думаєте?
Мовчу.
Андрій Маркович засяяв, і на його обличчі я побачив незвичайну, ніжну до себе почтивість. Погляд очей став ясний, по-дитячому довірчивий.
— Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь — він зашарівся як дівчина і винувато осміхнувся:
— Я теж маю сміливість… нахабство, колись спробувать і собі продертись в університет.
Звичайно, мені ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь… привик, Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати…
Слухаю далі і сам собі віри не діймаю:
Ніколи я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому, на перший погляд, грубоватому, практичному в житті парубкові знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.
