32
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
Хвилинка. Чуємо — так: луною пішло по коридору, мов там десь у кінці заговорила тиха — тихенька струна:
Чого вода каламутна
Чи не хвиля збила…
Порвалось…
Притаїли дух, заніміли…
Так хочеться, щоб іще бреніла ця дивна струна, аж серце б'ється. Дожидаємо, — нема. І відразу чогось одчулося, що тиша за дверима опорожніла.
Хтось визирнув у вікно:
— Пішли! Он-он пішли по-за повіткою…
Подивився: тільки-тільки майнула синенька блузка по-за шкільним садом.
Визирнули сумні стіни в класі, свінули такою нудьгою, що не знаю куди подів-би очи. Жаль, досада, злість, а чого, на кого? того до ладу і сам не скажеш. Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всі вікна й двері… Ні, діла не буде, день мусить пропащий бути…
Пускаю діти додому.
|
|
Дотягнули до іспитів; школа спорожніла. Надійшов час, коли ми ще по давній нашій умові мусіли щиро взятися до своєї підготовки. Згадали про Тетяну. Давно вже вона очей не показувала. Переказали — не прийшла.
Зрештою Андрій довідався:
— Ну тепер нашої Тетяни й на налигачі сюди не затягнеш. Розповідає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали із Київа гості, між ними — небіж пані, студент…
