34
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
— Хватить…
І знову лице в книжку, суворе, непохитно рішуче.
Ніхто до нас, і ми ні до кого. Заглянув тільки чогось разів зо два Запорожець, затурбований, не п'яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на ліжку, курив, щось думав… Далі, чогось червоніючи, попрохав одного підручника для якогось свого товариша, — пішов.
І поплили мимо моїх вікон ночи за ночами, проносили огонь і отруту. Співали півні за півнями, гасились заходи, за світанням розцвітали рожеві світання, дні спліталися в тижні, одлітали…
Сижу…
В кімнаті тихо. На столі свічка шелевіє. Перед очима книжка…
Тихо, тихо в кімнаті…
Причувається: за спиною коло порогу стоять мої жарти і сміхи примовклії, мов пустуни школярі, що навколішки поставлені.
Короткий кашель… скрип не стулець, шелесне перегорнута сторінка — і здається десь під дрімотами заворушиться хтось инший, невсипущий.
…Підхожу до вікна, прочиняю трохи віконницю, дивлюся в щілинку:
Чи не світає?
Небо темне, ночнеє; місяць не гасне, яскрить ся. — Ні, ще не світає.
Стою ще хвилинку — не можу одірватися: високо-високо в небі пливе самітня хмаринка, як та ночна казка, до місяця підкрадається, в прозорих шатах, в намистах, у срібних перах… Підкралася позаду, засяяла і хвать, — місяцеві лице, мов ру-
