Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/43

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

41

ТАЛАНТ


Довго блукав по ланах, бренів стернею. Лічив полукіпки, зорі дивився.

Сів на чиїсь ниві, на тугий, рипучий сніп.

Пливе тінь, шелестить стернею: щось іде з другого кінця. Придивляюсь: хто це? Чи не Андрій не спить до цього часу? Ближче — він. Тоскний, самітній, ніби мій подвійник. Іде — нудьгу несе, бере досада: „чого іще цей“…

Підходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини нетерпяче бажання щось розказати, пожалітись… Сідає на другий сніп, поруч, мнеться… Мовчимо.

Позіхаючи:

— А знаєте — за малим-малим не було оце пожежи: Чуть не згоріла Тетянина школа…

По його позіханню, робленому, нещирому я вгадую, що він має казати щось гостре, цікаве. Насторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю ліниво, під ніс:

— А що таке?

— Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.

— З ким? — стукнуло в грудях.

— Та з ним-же, з студентом.

— Як саме?

Розповідає: проходив він, Андрій, „випадково“ коло її школи, побачив в кімнаті — горить свічка. Заглянув — аж там сидять вони на ліжку, обнялися…

— Що? Обнялися?..

Так, так… Звичайно, це йому не цікаве і він пішов собі далі. Аж геть туди в поле, до млинів пройшов. Вертаючись бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув — щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика чиясь{{rule}