47
ТАЛАНТ
кого-ж ти, доню, хотіла мене покинути при старості моїй? Чи може ти на мене яке серце мала?
— Ні, — каже, — мамо, ви мені ніколи нічого лихого не заподіяли — гріх було-б це казати: світ, каже, мені спротивився…
Примовкла.
Андрій:
— Ну, як-же тепер? отямилась?
— Та так… ніби трохи одумалась, їсти сідає, словом озивається, тільки… ох… як подивлюся я на неї, а найбільше — на її очи, то так мені й здається, що не мило їй на світ дивитися ясний… Правду скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.
Загадалася; далі кинулась, на сонце позирнула:
— Ой, засиділась…
До Андрія:
— То я вже буду прохати, Андрію Марковичу, — вона вас шанує, послухається: поговоріть ви з нею, дурною, бо сама вже я нічого не вдію, і з якого боку зайти до неї — не знаю.
Далі пильно, з довір'ям подивилась мені в лице:
— І вас прошу, прийдіть із Андрієм Марковичем, може гуртом швидче ті дурниці виженемо з голови.
— Пообіщались. Пішла.
— Що-ж таке власне счинилося?
— А ви нічого не чули?
— Ні.
— В колодязі топилася…
Ніби аж потемніло в кімнаті.
Вечоріло.
Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста,
