48
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
картоплі… По межах соняшники рядами — посхиляли важкі голови, ніби щось погубили в межах. Між заплутами — величезні гарбузи, як голі діти… світять рожевими спинами. Мак, як військо, коноплі, як темні бори…
А по верхах грядок, ніби покропив хто фарбами: нагідки, чорнобривці, ріжнобарвні гайстри…
— Ну й земелька!.. ех, та й земелька-ж, — бубонить собі під ніс Андрій.
По городах, то там, то в иншому місці порались люде. Стали. Придивляється Андрій, очи жмурить.
— Гляньте, а ото чи не буде наша Тетяна? — показав гонів за двоє на грядках росляву постать у жіночій свиті: схилилась, заступом копає картоплю:
Підійшли ближче; Андрій голосніше:
— Вона-ж, вона і є!
Тетяна кинулась, підвела голову. Побачивши нас здрігнула; на обличчі промайнула нудьга. Стала, осміхається в'ялою, блідою осмішкою. Так, аби тільки, знехочу…
Щось нове на обличчі. Не те, щоб вона змарніла, — здавалося тільки, ніби на виду огрубіла; очи чужі, незнакомі і водила вона ними помалу, неохоче.
Привіталися.
— Андрій одступив трохи назад, од ніг до голови оглянув її вбрання.
— Дивіться, яка з неї дівега вийшла! — одягнеться у ту блузку та суконку — то її й непомітно: худенька, щуплявенька, а надіне свиту, запнеться хусткою — і гляньте — дівчина тобі, як тая тополя.
З байдужою осмішкою, мляво, Тетяна озирнула й собі свою постать.
Про те, про инше…
