49
ТАЛАНТ
Далі Андрій рішуче кладе їй на плече руку. Заглянув зглибоко у вічі, промовив суворо й ніжно:
— Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були?
Тетяна раптово счервоніла й поставила очи в землю. Нахмурилась, почала швидко-швидко перебірати пацьорки на хустці.
Нескладно говорив Андрій, хвилювався, проте аж бризкала од його енергія, жива сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу. Оддавало вірою од його слів незломною, як гора кам'яная.
Вона мовчала, як мур.
Казав:
— Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя — це веселий жарт? Ні, Тетяно! Справжнє життя — з хріном, з крапивою жалючою, з полинем. Нічого, що горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть — бадьоріше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно — не сподівався я од вас такого…
Сіли на обніжку.
— Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це-ж ганьба, це-ж гріх, це-ж…
Ні слова, мов і річ не до неї. Щіпала на обніжку блакитно-огневі черевички, вибірала з них найкращі й механично тулила їх в букетики; кидала до долу і знову рвала. Тільки все нижче схиляла голову та губи стуляла міцніше…
Упрів. Зняв кашкет. Енергійно провів рукою по чубові: надвечірнє проміння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвітило над нею веселку. Думав. Далі схопився, осміхнувся, рішуче взяв її за плечи, струснув нею, разом жартома й сердито:
— Тетяно, та ви чуєте, чи ні?..
Підводив їй голову.
Заг. Бібл.212.
4
