6
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
Поміж дрібним лісом цих колючок та дерези, і на полях, і всередині визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальовані. Ось віршу початок якогось, чи пісні…
Чи вже-ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?..
Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у вікно, в мою кімнату:
— Ви оце не спали іще, книжник і чернець?..
І став пожовклий папер оживати; стиха-стиха, ніби з глибокої води зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очи, вихватилась коса ясна, що повісьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
Дивиться у вікно, сміється:
— Ви ще не спали?
Мене підіймає од мого збіжжя, водить по кімнаті, поставило коло вікна, мов залізом прикувало; поставило туди очима, де сонце спадає. А там хмари, все хмари рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні… розцвітають і гаснуть, і знову червоним маком полуменіють, одна одну заступають, що тії дими димлять. Поміж ними, ніби в хвилях вечірнє сонце потопає, борсається, мов-би упіймалося в сіті; промінням за хмари хапається, палить сіті чаром-золотом.
Димлять дими, грають, очи одводять, будують диво…
І не видно вже хмар на обрії, бачу я ліс вікодавній стіною зростає, чорний в жалобі велетень ліс… І виступає з лісу того чорного у спокію, та у величі процесія мовчазная, сурава… Стяги майорять фіолетові, темні, вихитуються корогви чер-
