7
ТАЛАНТ
воно-огненні, а під корогвами у квітках несуть когось… У квітках, у стрічках, у ґірляндах хризантемових білих, у вінках золотих…
Ой… на марах, на марах…
Оце-ж ті юнощі, що з карима очима, попи старі, — в їх бороди сиві — несуть, щоб у землю поховати, оце-ж ті юнощі… Оце-ж вони тії, що були, як іскра, та невпокійні, непокірні…
Що були і свіжі і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт…
Вже чую: встає, іде, гуде на мене з тих днів, що минули, хмара спогаданка…
Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мов-би тую дощовую, тут не перестою.
Усю — од осіннього жовтого листя до листя…
|
|
|
|
І встає перед очима руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині — провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, на щось окуто у залізо.
На дверях — великий, заржавілий замок. А бур'яну того кругом, як лісу. Шумить, роскошує він на дозвіллі; не потовпившись у шкільному подвір'ї, вискочив на старий дах, що доріс мохом, темніє вгорі, як повітряний сад.
Хожу кругом школи, обдивляюся подвір'я і знову вертаюся до дверей, туди, де хурщик поскладав мої подорожні речі.
Сонце зайшло; у небі затучилось. Із поля, з
