— Ні, дочко, сьогодня я наварила більше, ніж перше. Мабуть, бігаючи, виголоднилась ти дуже.
Погасили огонь, полягали спати. Слухає Княженко, мати з дочкою починають розмовляти:
— І коли вже ти, доню, дружину свою знайдеш, та бігати перестанеш? — каже їй мати.
— Дівчина зітхнула, та й каже:
— Таку ви мені, мамо, долю вділили: щоб мені бігати, людей переймати, своєї дружини шукати.
— Мабуть вже ти, дочко, не знайдеш собі дружини на світі.
Дочка й одмовляє.
— Не було б жаль, мамо, коли б не знайшла. А то жаль тяжкий, що знайшла та втеряла. — А далі й розказує: — знайшла я того юнака, що стріляв на мене тричи й живий остався. Стежила, зорила за ним, та й не вберегла. Як стало вечоріти, десь зник він з очей моїх. Тепер коли то знов я побачу його.
Зітхнула та й замовкла.
Княженко виждав, як заснула мати. Тоді підійшов до дівчини, розбудив, та й признався до неї. Дуже зраділа дівчина, потім і питає:
— А чи ти-ж візьмеш мене за себе?
