— Візьму, — каже.
Посідали вони, та й розмовляли до ранку. А на другий день розказали матері, потім поженилися вони, та й стали жити, а козячу шкуру в печі спалили.
Виряжється стара мати кудись в гості, а хазяйство доручає дітям:
— Нате-ж вам, діти, сім ключів золотих од семи комір. Шість комір одмикайте, не одмикайте тільки сьомої, бо буде біда.
Як поїхала мати, одмикали вони шість комір: чого в світі немає, того тільки не було там. Дійшли до сьомої комори:
— Давай одчинимо, та хоч через поріг глянемо.
Одчинили двері, дивляться — сидить там семиголовий Велетень, до мурованої стіни залізним ланцюгом прикований. А ланцюг розпалився, горить, як жар.
— Душно мені! згага мене мучить! Змилосердтесь надо мною, линіть води холодної.
Шкода їм стало Велетня: принесли відро холодної води, вилили на Велетня. Зашипів розпалений ланцюг, крутнув ним Велетень, перервав. Тоді вбив Княженка, а Козу полюбив, та й поніс кудись з собою.
