II.
Вечір. Пишний палац скрізь сияє вогнем,
Гучно чути веселі вівати, —
То грап Ченчи своїх тих маґнатів значних
Запрохав на бенкет погуляти;
В пишних шатах усї, сяють злотом, сріблом,
Посїдали вони за роскішним столом.
Бенкетують усї у палацї тому,
Бенкетують, не маючи лиха;
Пють маґнати вино, веселить їх воно,
Сяє в очіх їм ясно утїха:
Хоч здобуте вино рабуванням гидким,
Але-ж с того воно не робилось гірким!…
Але в залї нема Беатриче нїде
І вона тут гостей не вітає:
Зачинившись сама в своїй хатї, а вона
Поки бучі кінець дожидає
Жде, а з зали тії чути їй аж сюди
Ґвалт і гомін і крик тих спянїлих орди.
Невеличкий покій тут — чотирі стїни,
Стіл та чистеє ліжко дївоче;
Біля столу один невеличкий ослін,
У куточку лампадка мигоче:
Там роспятий за нас нахилився с хреста,
Ледві в сьвітлї мигтить його постать сьвята.
Беатриче була у тій залї бучній
(Батько витяг туди її пяний)
І дізнать довелось перед їми там їй
Від свого-ж таки батька догани:
Він про неї сказав… Але так тілки міг
Він казати про тих, — про коханок своїх!…
І вона утекла. Вона жде і тремтить,
Але чує — бенкет утихає,
