І невже-ж у сей час я назад поступлюсь,
Утечу я із власної хати?
Нї, я давнюю міць Запорозьку…“ — Та тут
Щось від разу в дворі задвигтїло
І у хату вкотилось — побачив Хома —
Товстелезнеє щось, як барило,
З заду-ж люде за їм… І Хома упізнав
Боголюбського панську одежу,
Широченную бороду, з-жовта руду,
І ходу його зовсїм ведмежу.
На обличчу гладкому у його малі
Два очка аж палали із злости;
Він стисав кулаки і кричав: „Не втечеш!
Сокрушу тобі зуби і кости!“ —
— Як насьмілився ти в мою хату ввійти?
Гей, беріть ви сього харцизяку!
Я йому покажу, що ще маю в руках
На таких я путящу ломаку!
— Та ломака моя — моє панське берло!
Всї права і закони усякі
Тільки нею пишу я і більше нїчим!…
Ну, беріть його вірні сїпаки!… —
Ізлякався Хома: все, що думав казать,
З голови наче десь полетїло;
Він стояв, як дурний, і трусив ся увесь,
І потерпло у його все тїло.
Але далї потроху остербувать став:
„Я… їй Бо', я нїчого!.. я, пане…
На сю хату мою… право маю… вона…“
— „Ах ти-ж падло таке препогане!…” —
Розлютований пан закричав на Хому —
— „Ще про право балакати сьміє!
Право — те, що я сам забажаю і що
Історичня ломака ся вдїє!
— Коли вчора се право живе ще було,
То сьогодня його я вбиваю!
Та і право взагалї я знаю — своє,
А у иньших — я права не знаю!“ —
Але-ж маю папери, документи я!…“
— „Що ти брешеш? — не маєш нїчого!
