Пригадую, яке обуренє і обридженє викликали ті зізнаня молодого чоловіка, студента унїверситету і сина загалом тодї поважаного письменника, бувшого посла, ще й духовного. Луною того загального вражіня був навіть прокуратор, який другого дня по вислуханю тих признань сказав В. Наумовичеви в очи: „Śledzić nihilistów nie jest karygodnem, ale śledzić własnych kolegów i towarzystwa, to co najmniej podłem“ (тамже ст. 38). І хоча прокуратор під пресиєю оборони відкликав потім се слово, то кинули його на Наумовича його бувші товариші з „Сїчи“, наклеймивши його імя найтяжшою ганьбою, якої може зазнати молодий чоловік. І хоча при розправі суд увільнив його, то все таки він вийшов із сего процесу засуджений публичною опінїєю в десятеро тяжше, нїж його батько, вийшов морально знївечений і зломаний і від того часу зовсїм пропав для ширшого сьвіта. Не знаю, чи минув рік потім, коли ми прочитали в ґазетах звістку про його смерть, що наступила десь у якихось свояків у Росиї.
Тілько геть пізнїйше довідав ся я припадково, що ся смерть у тихім закутку крила в собі страшну траґедию. Володимир Наумович — так сказано менї — вмер
