ми вишнями. Чия жъ отсе хата? Чиі отсе двері? Трохи помовчавши, загравъ вінъ и заспівавъ:
Сонце низенько, вечіръ близенько,
Вийди до мене, моє серденъко!
„Ні, бачу, кріпко заснула моя ясноока красавиця“, сказавъ козакъ, укінчивши пісню и приближаючись до вікна. „Галю! Галю! чи ти спишъ, чи до мене вийти не хочешъ? Ти боішся, певне, щобъ насъ хто не побачивъ, або, може, показати не хочештъ біле личенько на холодъ! Не бійся — нікого немає. Вечіръ теплий. А хочъ би й показався хто, я заслоню тебе свиткою, обівю своімъ поясомъ, закрию тебе руками — и ніхто насъ не побачить. А хочъ би й повіяло холодомъ, я пригорну тебе близенько до серця, загрію поцілунками, надягну шапку свою на твоі ніжки біленькі, серце моє, рибко моя, душенько! виглянь на хвильку. Просунь хочъ крізь віконечко свою білу ручку… Ні, ти не спишъ, горда дівчино!“ промовивъ вінъ голоснішъ, та такимъ голосомъ, якимъ виражається той, хто завстидавсь свого хвилевого униженя. „Ти рада глузувати зъ мене — прощавай!“
Тутъ вінъ одвернувся, насунувъ на бакеръ свою шапку, и гордо відійшовъ відъ
