віконця, по-малу перебираючи струни бандури. Деревяна ручка у дверяхъ завертілася въ ту пору, двері відчинились зо скрипомъ, и дівчина, на сімнадцятій весні віку, въ тіню боязько оглядаючись и не випускаючи деревяноі ручки, переступила черезъ порігъ. Въ півъ-яснімъ мраці, привітно, наче зірочки, горіли ясні очи, блестіло червоне коралеве намисто, и одъ орлинихъ очей парубка немогла навіть утаітися краска, що встидливо запалала на іі шокахъ.
„Який же ти нетерпіливий!“ сказала вона до нёго нищечкомъ: „вже й розсердився! На що ти добравъ таку пору? юрба народу швандяє по вулицяхъ ажъ-годі… Я ажъ трушусь“.
„О, не трусись, моя червона калиночко! Пригорнись ближче до мене!“ мовивъ парубокъ, обіймаючи іі, кинувши бандуру, що на довгімъ ремені висіла у нёго на шиі, и сідаючи разомъ зъ нею коло дверей хати. „Ти знаєшъ, що мені и одноі години тебе не бачити тяжко.“-
„Чи знаєшъ ти, що я думаю?“ перебила дівчина, встремляючи въ нёго своі очи. „Мені все щосъ ніби до уха шепче, що намъ