більше не бачитись такъ часто. У васъ недобрі люде: дівчата всі дивляться такъ завистливо, а парубки… Я помічаю навіть, що и мати моя відъ недавного часу стала пильнішъ надглядувати за мною. Признаться, мені веселіще було въ чужихъ“.
Якесь ворушенє туги виразилось на іі лиці при посдідніхъ словахъ.
„Ще лишъ два місяці на рідній стороні, та вже й навкучилось! Може и я надоівъ тобі?“
„О, ти мені не надоівъ“, мовила вона усміхнувшись. „Я тебе люблю, чорнобрівий козаче! За те люблю, що въ тебе карі очи, и якъ поглядишъ ти ними, то мені наче на душі усміхається: и весело и гарно ій, що ти привітливо моргаєшъ чорнимъ твоімъ вусомъ; що ти йдешъ по вулиці, співаєшъ та граєшъ на бандурі, и любо слухати тебе“.
„О, моя Галю!“ ажъ зкричавъ парубокъ, цілуючи и пригортаючи іі сильнішъ до своєі груди.
„Стрівай! годі бо, Левку! Скажи впершъ, чи говоривъ ти зъ твоімъ батькомъ?“
„Що?“ сказавъ вінъ, наче прочунявши. „Що я хочу женитись, и що ти хочешъ вийти
